Законодавство, наукова думка і сумна реальність

Протиправне відчуження майна та недотримання передбаченого законом або статутом порядку укладення угод є, як свідчить практика, найпоширенішими порушеннями у діяльності акціонерних товариств. Внаслідок цього найбільш ліквідне майно перестає бути власністю ВАТ, а в акціонерів на руках залишаються акції компаній, вартість яких наближається до нуля.

Зараз багато говориться про захист прав акціонерів при розкритті інформації АТ, під час додаткової емісії акцій, проведення загальних зборів, але нічого невідомо про існування реальних механізмів захисту прав акціонерів від протиправного відчуження майна компанії.
Торік газета “Бізнес” провела опитування 54 експертів – представників учасників фондового ринку, прагнучи визначити типові корпоративні конфлікти. Як вважає 68,5% фахівців, найпоширеніші порушення прав акціонерів пов’язані з рішеннями про відчуження власності (цілісних майнових комплексів, основних засобів виробництва, патентів, ліцензій і т.п.), а 40,7% експертів відзначили, що акціонери часто не реалізують своє право контролю за угодами емітента на значні суми .

Проблема протиправного відчуження майна АТ перш за все пов’язана із перевищенням посадовими особами товариств повноважень щодо укладення угод від імені АТ. Проаналізуймо положення чинного законодавства України, що регламентує ці питання.

Відповідно до статті 29 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). У реальному житті АТ набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки (тобто відповідно до ст. 41 ЦК укладає угоди) через голову правління або представника, якому голова правління надав відповідне доручення на здійснення тих чи інших дій. Такі повноваження голови правління передбачені ст. 48 Закону України “Про господарські товариства”, згідно з якою він має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Закон “Про господарські товариства” передбачає можливість обмеження повноважень голови правління на укладення тих чи інших угод. Але лаконічність та декларативність закону породжує численні порушення прав акціонерів, різні підходи при вирішенні судових справ, дискусії серед науковців та практиків.

Питання повноважень органів і посадових осіб АТ при укладенні угод є серед українських науковців-цивілістів дискусійним. Наприклад, І. В. Спасібо-Фатєєва вважає, що при вирішенні спорів про наявність або відсутність повноважень у керівника акціонерного товариства на укладення угод та наслідків, пов’язаних з вирішенням цього питання, необхідно виходити з інституту представництва. Керівник акціонерного товариства є його представником. 

Протилежну точку зору має Е. Р. Кібенко. Вона вважає, що керівник господарського товариства – це його одноосібний орган, посадова особа, яка розглядається в цивільно-правових відносинах як юридична особа. Шукати цивільно-правові відносини представництва у відношеннях юридичної особи та її органу – це рівнозначно визнанню, що юридична особа вступила у відносини сама з собою.

Судова практика: еволюція підходів

Аналіз судової практики з розгляду спорів, пов’язаних з перевищенням органами акціонерних товариств своїх повноважень, свідчить про відсутність у представників судової влади єдиного підходу при вирішенні таких справ.

Вперше ця проблема була порушена у листі ВАСУ № 01-8/23 від 24.01.1997 р. На питання “чи може бути визнаний недійсним кредитний договір, підписаний головою правління банку, якщо він не затверджений загальними зборами акціонерів, як це передбачено умовами установчого договору?” була надана така відповідь: “Відповідно до статті 41 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено не укладення договорів, а затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Таким чином, лише недодержання встановленого установчими документами порядку, за яким потрібне затвердження кредитного договору, підписаного головою правління банку без порушення наданих йому повноважень, не може бути підставою для визнання такого договору недійсним”.

 Мабуть, цим принципом керувались арбітражні суди при розгляді справи ВАТ “Рівнериба” проти АП АКБ “Україна”. Усі її перипетії досить докладно викладені у “Віснику Вищого арбітражного суду України”.  Суть справи така: ВАТ “Рівнериба” просило визнати недійсними договір кредиту та договір застави, що були укладені з місцевою філією АКБ “Україна”, а також скасувати виконавчі написи за ними. При цьому позивач посилався на те, що укладені договори не відповідають вимогам ст. ст. 4, 25, 30 Закону України “Про власність” та ст. ст. 4, 41, 47 Закону “Про господарські товариства”, оскільки вони укладені колишнім керівником ВАТ з порушенням повноважень, визначених статутом, а також без згоди на те колективного власника майна – загальних зборів акціонерів. Суддя арбітражного суду Рівненської області, заступник голови арбітражного суду Рівненської області та судова колегія ВАСУ з перегляду рішень, ухвал, постанов послідовно відхилили вимоги позивача, керуючись принципом, зазначеним у листі № 01-8/23. У коментарі до справи зазначається, що загальні збори не мають повноважень щодо укладення договорів, до їх компетенції віднесено лише затвердження укладених договорів. Подальше незатвердження договорів не призводить до наслідків, передбачених статтею 63 ЦК, оскільки угода укладена уповноваженою особою.

 Можливо, матеріали справи ВАТ “Рівнериба” проти АП АКБ “Україна” стали підставою для відображення позиції ВАСУ у роз’ясненні N 02-5/111 від 12.03.1999 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”:
 

“… 9.3. За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод  у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства,  установи,  організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи  повинна  була знати про існуючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут.

У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести,  що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.

9.4. Статтею 41 Закону України "Про господарські  товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Оскільки цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження, то саме лише недодержання встановленого установчими документами порядку, згідно з яким потрібне затвердження договору, за умови підписання його органом  юридичної  особи без порушення наданих йому повноважень не може бути підставою для визнання договору недійсним”.

 Але така позиція ВАСУ викликала багато запитань та непорозумінь. Мабуть, приймаючи це до уваги, ВАСУ тимчасово призупинив дію п. 9.4 роз’яснення від  12.03.1999  N  02-5/111 – “у зв'язку з виникненням питань щодо практики застосування” (роз’яснення № 02-5/81 від 21.02.2000 р.). А трохи пізніше Постановою Пленуму ВАСУ від 29.02.2000 р. підпункт 9.4 було виключено.
 

Можливо, у зв’язку з виключенням п. 9.4 позиція деяких обласних арбітражних судів щодо перевищення повноважень посадовими особами АТ змінилася на 180 градусів. Дуже цікавим є рішення арбітражного суду в Запорізькій області, яке було викладене у “Бухгалтерській газеті”. 

Зміст цього рішення такий.

Акціонерне товариство “К” звернулось в арбітражний суд з позовом про визнання недійсним договору застави з банком, оскільки з боку товариства договір був підписаний неуповноваженою особою.

Рішенням суду в задоволенні позову відмовлено із посиланням на наступні обставини. Статутом акціонерного товариства не передбачено обмеження уповноважених органів щодо суми угод, які укладаються. Договір застави, що оспорюється, був укладений першим заступником голови правління – виконавчим директором.

Наглядова судова інстанція відмінила рішення суду, перевіривши його у порядку нагляду за заявою акціонерного товариства.
Згідно з роз’ясненням президії ВАСУ від 24.12.1999 р., № 02-5/602 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України “Про заставу”, при знаходженні майна в колективній власності необхідно керуватися вимогами ст. 30 Закону України “Про власність” (право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника, які відповідним рішенням можуть покласти окремі функції щодо управління колективним майном на органи, що ними створюються).

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів, тобто право колективної власності, що включає в себе володіння, розпорядження майном, покладається на загальні збори акціонерів. Відповідного рішення загальних зборів акціонерів про делегування правлінню права розпорядження майном не надано.

Відповідно до роз’яснення ВАСУ № 02-5/618 від 06.11.2000 р., пункт 9 роз’яснення ВАСУ “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” знову був доповнений підпунктом 9.4. На перший погляд, порівняно з попередньою редакцією цього пункту, нічого суттєво не змінилось. Але це не так.

Попередня редакція (діюча з 12.03.1999 р. по 21.02.2000 р.)

Чинна редакція (діюча з 06.11.2000 р.)

Статтею 41 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Оскільки цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження, то саме лише недодержання встановленого установчими документами порядку, згідно з яким потрібне затвердження договору, за умови підписання його органом  юридичної  особи без порушення наданих йому  повноважень не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного  товариства  віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо арбітражним судом буде з’ясовано, що установчими документами акціонерного товариства право органу цього товариства  на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Тобто із нової редакції пункту 9.4 випливає, що порушення органом АТ наданих йому повноважень буде порушенням передбачених статутом АТ обмежень щодо укладання угод.
 

Якого змісту можуть бути такі обмеження? У Науково-практичному коментарі до цивільного законодавства України надана наступна відповідь на це питання: “... немає перешкод для внесення в статути акціонерних товариств положень, що забороняють правлінню укладати угоди, наприклад, щодо відчуження основних засобів на певну суму без попередньої згоди загальних зборів чи спостережної ради” .
Оскільки серед трьох авторів коментаря один – голова, а інший – суддя Вищого господарського суду України, то наведені вище аргументи можна також вважати і позицією ВГСУ.

Чи буде порушення встановленої статутом заборони укладати певні угоди підставою для визнання відповідного договору недійсним? Прямої відповіді на це питання ВГСУ не дає. В умовах неповної визначеності позиції ВГСУ деякі місцеві господарські суди почали вирішувати спори про визнання угод, укладених посадовими особами АТ з перевищенням повноважень, із застосуванням нових підходів. Так, заслуговує особливої уваги рішення арбітражного  суду  Львівської області у справі № 1/998-10/261 за позовом ЗАТ “Л” до ЗАТ “Б” про визнання договорів купівлі-продажу недійсними. 

Суть справи така. Голова правління ЗАТ “Л” та голова правління ЗАТ “Б” уклали між собою низку договорів купівлі-продажу, за якими майже всі ліквідні основні засоби ЗАТ “Л” продавалися ЗАТ “Б” за дуже привабливою ціною (але лише для ЗАТ “Б”). Суд встановив, що голова  правління  ЗАТ “Л” не мав права на продаж майна згідно з рішеннями правління товариства. Крім того, на момент укладення спірних договорів він володів акціями ЗАТ “Б”, частка яких складала 32,75% статутного  фонду цього товариства. Суд зробив висновок, що, укладаючи спірні договори,  представники  сторін  знали  про  явну невигідність  для продавця відчуження зазначених в угодах майнових об'єктів. Тобто, спірні договори укладені внаслідок зловмисної угоди  представників  продавця і покупця,  що є правовою підставою для визнання  їх недійсними  згідно  зі ст. 57 ЦК України. Крім того, суд встановив, що спірні договори укладено всупереч визначеним у статуті ЗАТ «Л» цілям його діяльності – таким,  як зростання прибутковості діяльності  товариства, розширення обсягу наданих послуг (ст. 50 ЦК України)...

Виходячи з цього, суд задовольнив позовні вимоги ЗАТ “Л”: визнав договори купівлі-продажу недійсними на підставі вимог статей 50, 57 ЦК України та  зобов'язав відповідача повернути позивачу все майно, отримане  за  цими договорами. Обґрунтованість висновків суду першої інстанції була підтверджена судовою колегією по перегляду рішень, ухвал, постанов  Вищого арбітражного  суду України, яка залишила рішення без змін.

Угоди, які укладає акціонерне товариство, діючи як суб’єкт цивільних правовідносин, є, нагадаємо, основним інструментом досягнення головної мети АТ – отримання прибутку в інтересах своїх акціонерів. Але як домогтися того, щоб посадові особи товариства, які від імені АТ скріплюють ці документи своїми підписами, за будь-яких обставин діяли відповідально, в інтересах АТ?

Перспективи законодавчого врегулювання

У тексті Цивільного кодексу України у редакції, прийнятій Верховною Радою України 29 листопада 2001 р. та відхиленій Президентом України,  проблеми перевищення повноважень посадових осіб вирішуються наступним чином.

Стаття 92 “Цивільна дієздатність юридичної особи” містить загальні принципи представництва інтересів юридичної особи. Нею передбачено, що орган або особа,  яка, відповідно до установчих документів юридичної  особи  чи  закону  виступає від її імені,  зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та  не перевищувати своїх повноважень. У відносинах  із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва  юридичної особи  не  має  юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Члени органу юридичної особи, які порушують свої обов'язки щодо її представництва, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

 Очевидно, що у разі набрання чинності норми Цивільного кодексу про відсутність правової сили щодо обмеження повноважень на представництво, положення статутів та внутрішніх нормативних документів акціонерних товариств щодо обмеження повноважень органів та посадових осіб на укладення угод носитимуть декларативний характер, оскільки довести, що третя особа, з якою уповноважені органи або особи вступали у відносини, знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження, буде дуже важко.
Але у разі прийняття Закону України “Про акціонерні товариства” ситуація з врегулюванням порядку укладення угод від імені товариства значно покращиться.

Так, у проекті Закону, запропонованому Кабінетом Міністрів України, встановлюється порядок укладення значних угод та порядок укладення угод, щодо яких є заінтересованість. Зокрема, у законопроекті встановлюється, що рішення про укладення значної угоди, – коли ринкова вартість майна або послуг, що є її предметом, становить від 25 до 50 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства, – приймається наглядовою радою. Якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом значної угоди, становить понад 50 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства, рішення про укладення такої угоди приймають загальні збори за поданням наглядової ради.

Таким чином, при наявності встановлених законом норм, які регламентують порядок укладення угод акціонерним товариством, можливість доведення того, що особа, яка уклала з товариством угоду, знала або повинна була знати про обмеження повноважень на представництво акціонерного товариства, значно полегшується. Такі обмеження будуть передбачені публічним законодавчим актом і про їх існування буде дуже важко “не знати”.

Що робити сьогодні?

До врегулювання порядку укладення угод акціонерними товариствами на рівні законів та за умов “різноманітності” сьогоденної судової практики особливого значення набуває регламентування цих питань у внутрішніх документах акціонерного товариства.

У статутах багатьох українських акціонерних товариств майже дослівно відтворюється положення ст. 41 Закону “Про господарські товариства” про компетенцію загальних зборів акціонерів затверджувати договори (угоди) на суму, що перевищує обумовлену в його статуті (як правило, кілька відсотків від суми статутного фонду). Цим положенням регулювання порядку укладення угод внутрішніми документами товариства зазвичай і обмежується. Як свідчить судова практика, ця норма аж ніяк не сприяє належному захисту права власності товариства.
Тому у статуті до компетенції загальних зборів варто віднести повноваження не із затвердження значних угод, а із надання попереднього дозволу на укладення значних угод або на попереднє погодження проектів значних угод чи повноваження щодо прийняття рішення про укладення значної угоди. Наприклад, таке повноваження загальних зборів може бути викладе у статуті наступним чином: “прийняття рішень про укладення угод на суму, що перевищує 50% балансової вартості активів за даними останньої річної звітності Товариства”.

Необхідно також диференціювати компетенцію органів товариства щодо укладення угод, окремо зазначивши у статуті повноваження голови правління, правління, спостережної ради та загальних зборів.

Підвищенню рівня регламентації порядку укладення угод від імені акціонерного товариства сприяло б прийняття відповідного внутрішнього нормативного документу (наприклад, положення про угоди), у якому б встановлювались:

• критерії віднесення тих чи інших угод до таких, які потребують попереднього погодження або рішення відповідного органу (значних угод та угод, щодо яких є заінтересованість);

• ознаки заінтересованості в укладенні угод та перелік осіб, на яких поширюються обмеження щодо укладення угод із заінтересованістю;

• порядок встановлення вартості майна при відчуженні його товариством;

• порядок прийняття відповідним органом рішення щодо значної угоди або угоди із заінтересованістю;

• наслідки недотримання порядку укладення значної угоди або угоди, щодо якої є заінтересованість.

В основу віднесення угод до значних варто покласти не відсоткове відношення до розміру статутного фонду товариства, а відношення балансової вартості або ціни придбання майна до балансової вартості активів за даними останньої річної звітності товариства. В акціонерних товариствах із великим розміром активів до значних угод доцільно відносити угоди із майном, вартість якого перевищує певну абсолютну величину.

При формуванні критеріїв віднесення тих чи інших угод до значних необхідно забезпечити розумний баланс між ефективним управлінням повсякденною діяльністю товариства його виконавчими органами та дієвим наглядом за їх роботою з боку спостережної ради та загальних зборів АТ.

Необхідно, щоб вартість майна або послуг, що є предметом значної угоди, встановлювалась спостережною радою на день прийняття нею рішення про укладення угоди або рішення про винесення на розгляд загальних зборів питання про укладення угоди. Доцільно встановити випадки, коли б до оцінки вартості майна або послуг залучався незалежний оцінювач.

У положенні про угоди варто було б “прописати” особливості укладення окремих видів угод, таких як отримання кредиту, застава, уступка права вимоги і переведення боргу та порядок визнання їх значними та такими, щодо яких є заінтересованість.

Детальне регламентування порядку укладення угод у статуті та внутрішніх нормативних документах сприяло б підвищенню рівня захисту майнових прав товариства та його акціонерів, зменшенню зловживань з боку посадових осіб акціонерного товариства та покращенню практики корпоративного управління в цілому.